Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Яблуницький ЗЗСО 

І-ІІ ступенів

Ви увійшли як Гість

                       Група "Гості"
П`ятниця, 29.03.2024, 17:05
Меню сайту
Сайти вчителів
Сайти ЗЗСО
Головна » Файли » Дорога досвіду

Таке життя…
02.08.2014, 18:06

Таке життя…

Таке життя – то зустріч, то розлука…

Сьогодні – радість, а вже завтра – біль.

Та головне – не опускати руки

В життєвій щохвилинній боротьбі.

Бо все, що робиться – лише на краще

І кожне лихо лиш гартує нас.

А за бідою слідом ходить щастя,

Але на все потрібен певний час.

Життя – прекрасне, бо воно – від  Бога.

Потрібно тільки вірити  у це.

І завжди вірно обрана дорога

До здійснення бажань нас приведе.

Слижук Олена Іванівна,

педагог-організатор

Старости

Новела

За вікном дув холодний осінній вітер з краплями дощу. Гілки яблуні били в шибки старої хатини, що стояла під лісом. Навколо не видно було жодної сусідньої домівки, адже хатина стояла на околиці села. За яблуневим садом розташувався невеликий клаптик городу, з якого зібрано вже весь небагатий урожай. Город  лежав, наче темна пляма, і тужив в очікуванні довгої, холодної зими. Скоро останні миші та кроти зберуть з нього залишки картоплі і заховаються на довгі місяці в свої нірки, а йому залишиться тільки слухати скрип смерек від зимових заметілей та завивання голодних вовків.

А тим часом в маленькій гуцульській домівці кипіла робота. Мати варила святкову вечерю, дівчинка років десяти – молодша донька - підмітала долівку, а батько роздавав останні розпорядження. Все повинно сьогодні бути якнайкраще, адже в гості чекали багатих старостів. Батько обрав для своєї старшої дочки гідного жениха – дяка Василя. «Чоловік поважний, багатий, всього має доволі: і грошей, і землі, і худоби. Дарма, що вдівець, і що вже в літах, зате Параска буде поважною газдинею на селі, а там, дивись, і попадею. То нічого, що їй лише шістнадцять, - дівка і гарна, і недурна, і до газдівки навчена. Не пропаде! А з часом звикне, поважатиме чоловіка і в усьому йому догоджатиме» - так думав старий батько, поглядаючи у вікно, та не раділа з цього Параска.

Готуючи рушники, дівчина кропила їх рясними сльозами. Жаль було їй свого віку молодого, чорних брівоньок, сірих оченят, русявої коси. А ще більше було шкода, як згадувала свого милого Юрія, якого любила цілим серцем, якого знала з дитинства, з яким змалку худібку пасли, з яким згодом і  до школи ходили, і за однією партою сиділи. Біда в тім, що ровесники вони з Юрієм, і рано йому ще женитися, та й родина його небагата. Батько і думати не стане про такого зятя.

«Боже святенький, зроби так, щоб дяк не прийшов, щоби передумав, щоби його негода зупинила, щоби його шляк трафив по дорозі!» - думала нещасна Параска і в душі ще сподівалася на якесь диво. - А, може, Юрко з парубками зупинять проклятого дяка?.. – сяйнула на мить шалена думка і серце враз похололо,– Не простить цього батько ні мені, ні йому! Страшно й подумати, що тоді станеться! Через те й наказала парубкові,не дай Боже, не перестрівати дяка.

«Не плач, моя дитино, така вже в бідного доля – коритися не серцю,  а розумові. Тож будь розумною, подавай рушники і не гніви батька. Життя в злиднях – теж не життя, а в дяка будеш панею: ходитимеш в біленьких сорочечках та нових спідницях, в кольорових хустинах та добротних чобітках, а заразом і нам з батьком на старість поміччю будеш» - втішала мати. Вона, нещасна, теж бажала добра своїй Парасочці, щоб не бідувала дитина все життя, як вона, та не знала мати, якого болю завдають вони з батьком дівчині.

Раптом завив вітер ще дужче, ще сильніше застукотіло в шибки гілля… Та ні, це не гілля, це тричі стукнула палиця біля дверей убогої гуцульської хатини. Заголосила Параска не своїми голосами.

***

… Вдосвіта вітер вже не дув, природа заснула, стомлена важкою ніччю. Лише десь далеко пів чийсь півень та дорогою повертався п’яний дяк зі старостами, перев’язаними дрібно тканими рушниками.

Слижук Олена Іванівна,

педагог-організатор

За водою

Оповідання

Понад річкою на пагорбі сиділа самотня жінка. Її очі, сповнені смутку, дивилися вдалечінь, туди, де ніс свої бурхливі хвилі нестримний Черемош. Позаду шумів смерековий ліс, шепочучи про молодість, весну… Звідкись вітерець приніс багряний листочок, а разом з ним долинули слова весільної пісні:

        Із-за гіря бо й сонечко,

        З-за гіря, з-за гіря…

Слова дзвеніли в вухах Марини, проникали в серце, зачіпали найтонші струни її невинної душі. Згадувала своє весілля, як багато навколо було незнайомих людей, яких досі вона ніколи не бачила. Вони веселилися, співали; калейдоскопом кружляли їхні обличчя перед юною нареченою. А в Марини в голові миоготіли думки: як же воно далі буде? Як життя складеться? З одного боку, поряд коханий Степан, а з іншого – чужий край, такий загадковий і незвіданий, таємничий…

Марина була бойкинею, їй незнайомі були гори, смерекові ліси, бистрина гірської річки. Вони познайомилися зі Степаном у місті на навчанні. Степан не був схожим на задерикуватих міських парубків. Високий, міцний, з приємним лагідним обличчям, він одразу ж сподобався дівчині своєю урівноваженістю, лагідністю, простотою. Ніколи не чула від нього грубого слова, якими так густо пересипали своє мовлення багато молодих людей, віддаючи дань моді. Лише зрідка міг зронити кілька гуцульських слів. Особливо кумедним їй здавалося оте «йо», почувши яке, просила Степана розповісти якусь цікаву історію про його чарівну Гуцульщину.  В такі моменти хлопець ставав отим казковим Оле-Лукойе, котрий без кінця-краю міг розказувати про сині смерекові ліси, таємничих русалок – бісиць, про відважних легінів-опришків…

А час минав. Ось уже й дипломи на руках, попереду – самостійне життя. Несила було молодим людям розлучатися, тож одразу після випускного Степан поїхав до Марини в село просити дозволу на одруження. Батьки перечити не стали, адже бачили, з яким трепетом молоді люди ставляться одне до одного.

На осінь справили весілля. Від батьків Степанові залишилася старенька хата над річкою. Там вони й оселилися. Степан був столяром, тож заробляв на хліб своїм мозолем. Марина ж закінчила швейне училище і підробляла вдома. Сумлінно ставилася до роботи, тому сільські жінки часто приносили їй замовлення – то спідницю скроїти, то щось підрізати, підкотити, ушити… Великих статків подружжя не мало, проте жили дружно і газдували справно.

У вільний від роботи час любили сісти на порозі і, обнявшись, дивитися на бистрий Черемош, який з шумом ніс свої води кудись в далечінь, туди, де минуло Маринине дитинство, юність… Мріяли про те, як збудують нову хату, народять діток… Дивилися, як ходять дорогою люди, заклопотані своїми справами, як час від часу проїде трактор чи пронесеться, мов величезний звір, КАМАЗ, доверху загружений деревом.

Невдовзі з’явилася на світ Надійка, за нею – Василько. Марина всю душу віддавала діткам – пестила їх, доглядала. А що вже Степан радів! Здається, не було ніде щасливішого татуся. Бувало, виточить у майстерні якусь забавку –  та й приносить дітям. Зайде до хати, а вони обсядуть його і щебечуть щось, лиш їм трьом зрозуміле.

Роки летіли, мов на крилах. Діти підростали. Поряд з батьківською Степан побудував нову хату. Скільки труда вклали вони з Мариною туди! І все своїм мозолем, своїм горбом. Бо ж не легко щодня вистоювати Степанові біля станків, а Марині горбитися над швейною машинкою. Але то – нічого. Зате тепер заживуть вони з дітьми, як люди. 

Невдовзі навколо нової хати з’явилася дорога огорожа, а попри неї Марина густо висіяла барвисті квіти: чорнобривці, майори, сальвії. Хто не йде – замилується хатою-писанкою; хто не їде – подасть сигнал, адже поважали люди газдів у селі.

Пішли Надійка з Васильком до школи. Та не йдуть пішки, а везе вже їх татко на машині, бо далеченько їм, малятам, ходити. Мріяв, що, коли діти закінчать школу, то обов’язково дасть їх у місто вчитися, щоб «вийшли з них люди», аби не бідували, а мали свій шматок хліба. «Надійку дамо на вчительку або лікарку,– думав Степан,– а Василька – в лісове училище, бо ця промисловість зараз процвітає – он, скільки лісу щодня вивозять!»

Лісу й справді стали вивозити все більше. Марина ніяк не могла звикнути до гуркоту велетнів-КАМАЗів, які щодня проносилися попри їхню хату. «І звідки ж то стільки дерева береться? – думала жінка. – Так скоро наші гори геть лисими стануть».

* * *

        Самотня Марина вдивлялася в бистрі Черемошеві габи. Недарма кажуть: не зазнала горя в молодості, то на старості дожене. Щоразу, коли вона отак сидить над річкою, пригадуються їй щасливі роки і та жахлива ніч, котра в один момент забрала в неї найдорожче.

Минулого року почастішали повені в горах. Казали – це все від надмірного вирубування лісів. Літом почалися затяжні дощі. Вода піднялася настільки, що річка вийшла з берегів. Її хвилі скажено вирували, запах намулу було чутно навіть в хаті через зачинені вікна. Вода все не вгавала – піднімалася щораз вище і вище. Вона ламала, зносила все на своєму шляху. Люди з жахом спостерігали за цим жахливим видовищем. Наче сірники, ріка калічила дерева, викручувала їх, вивертала з корінням. Її хвилі несли на собі залишки людських парканів, повіток, кладок. Сусіди бачили, як нісся на цих диявольських хвилях чийсь хлів разом з худобою всередині, а потім усе це зникло в чорній безодні. Та найбільший удар чекав на Марину вночі, коли ріка дісталася їхньої хати. За якусь годину у її лапах зникло все, що напрацювали вони з чоловіком за життя: хата, майстерня, огорожі… Не стало й Степана… У розпачі він кинувся рятувати бодай щось  із нажитого, але безжальна гірська річка забрала його з собою…

«Пішло моє щастя за водою…» – думала Марина, стоячи на краю скелястого берега… Хотілося б зробити ще один крок, один маленький крок – у прірву, до нього, Степана…

Але  ні… Вона – сильна. Вона щось придумає. У неї ж – діти, і для них потрібно зберегти найголовніше – життя.

Слижук Олена Іванівна,

педагог-організатор

Яндекс.Метрика
Категорія: Дорога досвіду | Додав: Administrator
Переглядів: 614 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Форма входу
Пошук
Календарь
Свята та події
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Block title
Корисні посилання
Статистика
Друзі сайту

//yablunitsa.at.ua
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Наверх